— Насправді, ми прагнемо, щоб на кожному матчі був представник КШБЛ. Тож я, за можливості, слідкую за подіями Ліги «наживо». Найважливіше, до чемпіонату КШБЛ є інтерес, по-перше, з боку гравців та тренерів. Я бачу багато дітей, які хочуть грати у баскетбол. Ми вже звикли, що проходять змагання ДЮСШ, Кубок або чемпіонат міста, юнацька ліга. Усіх здібних та майже всіх учасників вже знаєш в обличчя. А зараз я бачу багатьох хлопців, які нехай ще не зовсім добре вміють грати у баскетбол, але вони у командах, бажають грати, мають енергію, їм це цікаво, вони отримують від цього задоволення.
Ми створили такий формат змагань, граємо чотири чверті по 12 хвилин брудного часу. То ж практично 50 хвилин треба грати. Грати у темпі та з навантаженням, і помітно, що хлопці отримують фізичні навантаження, вони втомлюються. Для мене це дуже добрий знак, коли ми привчаємо дітей до фізичної роботи, до нових емоцій та вражень. Це маленька частина оздоровлення школяра. Та хіба цього мало? Це одна з головних наших цілей.
Нема такого, що ми проводимо чемпіонат заради «галочки». Важливо, що гравці хоч і втомлюються, витримують навантаження, але їм подобається процес: вони грають, підбирають, перехоплюють, закидають. Ніхто не сподівався, що ми побачимо баскетбол високого класу, але з часом я переконаний, рівень гри зростатиме. І кращих залучать до ДЮСШ. Скажімо, на одній з ігор я побачив хлопця зростом 1,98 м. Його ніхто ніколи не бачив у баскетболі. А він займався шорт-треком. Це ж треба було у Києві знайти секцію шорт-треку, і не знайти, де зайнятися баскетболом хлопцю баскетбольного зросту 1,98 м. Ось такі спостереження.
— Вчителі фізкультури, вони ж і тренери у спілкуванні зізнавалися, в усіх школах до цього панував футбол. А баскетбол у Києві у шкільній програмі був певним чином забутий. І зараз є приклади, коли команда школи не має можливості тренуватися. Але вони збираються і грають. Вчитель фізкультури каже, що для них це дуже важливо, грати у КШБЛ, нехай і зал на ремонті або його взагалі немає (є і такі команди), або його ще мали відремонтувати до початку навчального року, і важко сказати, коли ремонт закінчиться. І це не поодинокий випадок. Чимало команд грають тільки на виїзді, а нашим завданням було зробити так, щоб шкільна команда грала і на виїзді і обов’язково у себе вдома, у своєму шкільному спортивному залі. Щоб могли прийти вчителі…
— Директор.
— Ну, директор — це вже офіциоз. Важливо, щоб діти приходили, однокласники, щоб вболівали одні за одних. У нас є і дівочі команди, і змішані, хотілося б, щоб дівчата вболівали за хлопців, хлопці за дівчат. І школам, і самим командам треба звикнути, що такий чемпіонат є. Щоб гравці і їхні друзі, однокласники, жили в очікуванні наступної гри, де можна буде підтримувати своїх. Але це, напевно, справа не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.
Ще один момент: зараз триває другий тур, а ми вже бачили у трьох командах групи черлідерс. І не так, щоб просто приходили дівчата потанцювати, народні танці чи щось подібне. А саме дівчата, які займаються черлідингом, які вміють це робити, які виконують елементи рухів дуже якісно, на шкільному рівні звичайно. Вже три команди є - це гарний старт, і можна сподіватися, що школи зацікавляться, організують у себе групи підтримки.
Всі ці, так би мовити, доповнення до баскетболу ми обов’язково відзначимо та віддячимо. Але ми маємо і явний мінус — є бажання у деяких шкіл, але немає залу для проведення домашніх матчів.
— На підтвердження цих слів наведу приклад 275-ї школи, де ми відкривали КШБЛ.
Михайло Бродський своїм коштом поставив щити. Переконаний, робота зі встановлення баскетбольного обладнання у шкільних залах триватиме. Так, КШБЛ допомогла відновити кільце у 175-й школі. Там, де зовсім складна ситуація, ми намагаємося допомагати. У цьому сенсі варто розуміти, що зі всіх цих, на перший погляд, дрібниць складається образ баскетболу, його привабливість і краса.
Ми вдячні нашому головному спонсору ПАТ КБ «Глобус» і всім небайдужим до дитячого баскетболу людям, за підтримку та співпрацю. Без сумніву, це дуже благородна і корисна справа.
— Я переконаний, що це обов’язково десь прописано, але яке діло до тих документів, печаток чи норм хлопцям, які хочуть грати у баскет, а нема де? Чи потрібно розповідати, як виглядає більшість шкільних спортзалів? Але на даний момент доводиться і сітки на кошики купляти. Щоб це і зовнішньо виглядало естетично, і грати було приємно. Дуже важливо, що підключилися вчителі шкіл, які допомагають, організовують команди. На кожній грі, і ми цього жорстко дотримуємося, присутній лікар, щоб уникати ситуацій, які трапляються у контактному виді спорту.
Якщо подивитися в цілому по школах, відзначу якісний зал у ліцеї «Наукова Зміна». Там зал стандартних баскетбольних розмірів, є навіть місце по периметру майданчика. Там можна проводити нормальний баскетбольний матч. А більшість залів усе ж таки менших розмірів, і не першої свіжості. Але все одно треба грати, якщо діти цього бажають. Ми допускаємо усіх. Неможна відмовляти у цьому випадку.
Дотримуватися правил ФІБА щодо місць проведення змагань — не наше завдання. Ми проводимо змагання там, де діти хочуть грати. Якщо у школі є спортивні зали, якщо є команда, вчителі, які тренують її, ми її приймаємо до КШБЛ.
— Є випадки, коли запрошують тренувати фахівців. Якщо у школі є команда і у вчителя фізвиховання щось не виходить з часом, чи у нього немає до цього інтересу, тоді запрошують якогось тренера, чи студента, ці люди допомагають в організації, щоб команда брала участь у змаганнях. А організація — це не маленька справа, це діти, треба їх організувати, привезти на гру, треба організувати суддівський столик, за ним мають сидіти діти, які ведуть цей протокол. І важливо, що у нас статистику ведуть і за часом слідкують самі школярі. Спочатку я сумнівався, чи вийде у них, але дарма.
Відзначу, що з самого початку у нас працюють на матчах тільки професійні судді. Дякую Богдану Стеценку, керівнику суддівського відділу Федерації баскетболу м. Києва. Він ставить нам і досить відомих арбітрів, таких, як Валентин Сліпуха, Ксенія Монзуль, Євген Нагорний, інші судді, які обслуговують матчі ВЮБЛ, аматорські чемпіонати Києва. Я бачу, вони ставляться позитивно до дітей, багато чого у них ще не зовсім виходить, але якісь дрібні помилки в обидва боки пропускаються, щоб гра була схожа на гру. Бачу, що вони підказують правила, звідки можна вкидати аут, де можна знаходитися на паркеті у той чи інший момент, я кажу про трисекундну зону. Тобто і від суддів йде навчання і допомога дітям у грі.
— У нас команди Ліги розподілені на сім груп за територіальним принципом. Не завжди це співпадає з районом. Скажімо у Святошинському у нас є команда з Подільського району, просто школи розташовані поруч. Завдання — зіграти вдома і на виїзді. Оскільки у підгрупах по три команди, одна команда грає два тижні поспіль, потім тиждень пропускає. Такий графік виходить.
— І плануєте ви закінчити коли?
— Зараз у матчі трохи втрутився карантин, але я сподіваюся, ми наздоженемо графік, плануємо закінчити матчі у групах до першого лютого. А увесь чемпіонат — кінець березня, початок квітня. На фініші ми плануємо влаштувати велике свято баскетболу, де буде Фінал Чотирьох. Усі команди після групового етапу гратимуть плей-оф, за системою «вдома — на виїзді», усе, як у серйозних чемпіонатах, у дорослому баскетболі.
А що стосується нашого розвитку і залучення нових шкіл? Ми зараз не форсуємо подій, не запрошуємо активно, ми робимо свою справу, і нехай дивляться, як у нас виходить. Можу засвідчити — пройшло лише вісім ігор чемпіонату, а вже дві школи хочуть підключитися до нашої ліги. Найбільш тривожний момент, що хвилює потенційних учасників — а чи вийде у них перемагати? Виграти перше місце? Важливо розуміти — потрібно просто розпочати змагатися, перемога — справа часу. За великим рахунком — ми це робимо для майбутнього. Зараз у нас грають старшокласники, здебільшого мішані команди, збірні шкіл — але ми йдемо до того, щоб грати по вікових групах. Скажімо грають старша школа 9−10 клас, і середня школа 7−8 класи. І я переконаний, молодші тягнутимуться за старшими. Навіть зараз спілкувався з вчителями, вони розповідали, так тренувалися діти, хтось приходив, хтось йшов, але коли почали грати у КШБЛ, почали повертатися ті, хто колись вже пішов з баскетболу. Бо усім цікаво. Ніхто зараз не говорить про призи, хоча ми відзначимо кожного. Але коли учні хочуть грати, це гарний знак.
— Зараз, цього року ми вирішили так: усіх хто має бажання, ми підключимо до чемпіонату, корегуємо календар, щоб це усіх влаштовувало, будемо робити усе чесно. Запрошуємо усіх змагатися у Лізі, і у майбутньому мені не хотілося б відмовляти будь-якій школі, якщо вона вже заявить про своє бажання змагатися.
З приводу участі у змаганнях та перемог, я хотів би навести такий приклад. Нещодавно, читав історію про одну шкільну баскетбольну дівочу команду в Сполучених Штатах. Дівчата програли десь сто два !!! матчі поспіль. Ми завжди говоримо про перемоги, а тут одні лише поразки. Але для мене це майже героїчне ставлення до гри, до виховання свого характеру, до прагнення мети! Уявляєте, які слова знаходив тренер для команди, щоб постійно тренуватися і виходити на матчі, які цілі він ставив перед кожним гравцем, щоб гравець відчував свою значимість у команді і у баскетболі, як сам себе налаштовував тренер?! А дівчата? Як гравці все це витримували, працювали та мріяли? Я впевнений, через баскетбол всі отримали великий життєвий досвіт. Бо баскетбол, це набагато більше ніж гра.